Є люди, спілкуючись з якими, мимоволі боїшся перебити бодай словом. Їхня оповідь ллється, наче глибока ріка – спокійно, впевнено й надзвичайно змістовно. Вони розповідають про складні віражі долі настільки просто, водночас життєво й доступно, що межа часу розмивається. Саме такою стала наша розмова з напрочуд цікавою жінкою, чиє ім’я золотими літерами вписане в історію української медицини – докторкою медичних наук, професоркою Лідією Михайлівною Слободян. Ми гортали старі світлини й перед очима розгорталася ціла епоха: від засніжених полів рідної їй землі – до операційних Харкова та наукових кафедр Тернополя. Це не просто інтерв’ю – це сповідь лікарки, яка знає ціну кожному подиху дитини.
Міцний характер загартовувала у глибинці
Життєвий шлях Лідії Михайлівни розпочався в тверській області росії. Це був край суворої природи та ще суворіших соціальних експериментів. Село, де народилася майбутня професорка, здавалося відрізаним від великої цивілізації. Проте саме тут, у цій глибинці, загартовувався той міцний характер, який пізніше допоможе їй вистояти перед будь-якими професійними викликами.
Народилася пані Лідія у сім’ї заможних християн. Утім, у 1930-ті роки працьовитість і господарність були не благословенням, а вироком – родину таврували словом «куркулі». У 1933-1934 роках репресивна машина розкуркулення пройшлася по роду без жалю: обох дідусів розкуркулили, конфіскували землю, худобу та все нажите роками майно. Одного з дідусів позбавили навіть двох власних будинків і вислали в казахську Алма-Ату (тепер – Алмати).
«Обидва мої діди гідно перенесли ці важкі удари долі, – згадує Лідія Михайлівна. – Вони не впали у відчай, не зламалися під пресом системи. Зібравшись із силами, вже за кілька років знову побудували власні домівки на новому місці. Дім, у якому я народилася, згодом став найбільшим, найпросторішим і найкрасивішим у всьому селі. Це був символ нашої родинної незламності». Багато років по тому, коли держава реабілітувала дідуся за конфіскацію тих будинків, була виплачена певна сума компенсації. Тітка розділила ці гроші між п’ятьма онуками, купивши кожному пам’ятний подарунок. Лідії Михайлівні тоді дісталося намисто – символ того, що справедливість, бодай через покоління, але завжди повертається до тих, хто вміє чекати й працювати.
Тягар виживання
Мирне дитинство маленької дівчинки закінчилося 1941 року. Велика війна ввірвалася в кожну хату, принісши страх і голод. Батько пішов на фронт, і на плечі жінок та дітей ліг тягар виживання. «Я знаю, що таке хліб з дурантою, – тихо розповідає вона, і в її очах з’являється особливий смуток. – Насіння льону перемелювали, вичавлювали олію, а ту суху масу, що залишалася – дуранту – змішували з невеликою кількістю борошна й випікали хліб. Він був грубим і гірким. А ще були «мазурики». Ранньою весною, щойно сходив сніг, ми йшли на поля збирати перемерзлу картоплю, що залишилася з осені. Вона ставала солодкою від морозу. З неї готували пиріжки. Це була наша їжа, яка давала сили жити й вірити в перемогу».
Порятунок прийшов 1944 року. Батько повернувся з фронту після другого важкого поранення – з уламком у грудях, який він проніс через усе життя. Попри болі й пережите, він не залишився осторонь відбудови. Тато закінчив курси майстрів з виготовлення сиру та масла й невдовзі його призначили директором маслозаводу. «Ми з мамою поїхали за ним. І знаєте, з того часу я більше ніколи не їла хліба з дурантою». Це був переломний момент – життя почало набувати нових барв, а в родині згодом народилися дві молодші сестрички, про яких Лідія дбала з усією відповідальністю старшої дитини.
«Я завжди любила дітей»
У школі юна Лідія була зіркою точних наук. Її розум вимагав логіки, структури й доведених істин. Алгебра, геометрія, фізика та складна тригонометрія – в цих предметах вона почувалася мов риба у воді. Її захоплювали головоломки, де кожна дія вела до єдино правильного результату. Натомість мови давалися важче – в них не було тієї математичної однозначності.
Перед випускним класом постало питання вибору професії. Вона обожнювала математику, але категорично не хотіла бути вчителькою – бачила, як іноді однокласники поводяться на уроках, і не хотіла витрачати сили на боротьбу з тими, кому знання нецікаві. Вабила астрономія, але де знайти їй практичне застосування в ті роки?
«Я дуже любила дітей, – розповідає Лідія Михайлівна. – І якось подумала: добре було б навчитися їх лікувати. До того ж лікувати дорослих аж ніяк не хотіла. Так до десятого класу прийняла тверде рішення: вступатиму в ленінградський педіатричний інститут».
Проте в долю втрутилася велика дружба. Лідина подруга Ельза мріяла стати інженером. Її рідна тітка мешкала у величезній трикімнатній квартирі на головній вулиці Харкова – Сумській та слізно благала небогу приїхати на навчання саме туди. Дівчата були нерозлучні й хотіли вчитися разом. Тому вони пішли на неймовірний компроміс: Лідія заради подруги погодилася на Харків, а Ельза, виконуючи побажання Лідії, вирішила теж стати педіатринею.
«Донині не можу зрозуміти, як батьки відпустили мене за тисячу кілометрів від дому, – емоційно мовить професорка. – Ми приїхали до Харкова, склали іспити. Я отримала три «п’ятірки» й одну «четвірку» – пройшла за конкурсом. А Еля – ні. І ось на пероні Харківського вокзалу стоять дві подружки та гірко плачуть: Ельза, бо не вступила й повертається назад, я – бо залишаюся цілком одна у величезному чужому місті». Це був перший серйозний урок самостійності, який загартував її перед майбутніми викликами.
Світло академіка Шалімова
Навчання в Харківському медичному інституті стало періодом неймовірного інтелектуального злету. Лідія була зразковою студенткою, отримувала підвищену стипендію й брала від освіти все. Вона була активною та всебічно розвиненою: крім лекцій, відвідувала різноманітні наукові гуртки. На кафедрі фізіології Лідія проводила складні експерименти на собаках, досліджуючи умовні рефлекси до операції та після. З цим матеріалом виступила на конференції: вийшла на сцену, тримаючи пса на повідку, й блискуче захистила свою роботу. Перше місце принесло їй несподіваний подарунок – 15 томів з воєнно-польової хірургії. Доля ніби наполегливо натякала на її майбутнє.
Найяскравішим спогадом тих років стала зустріч з людиною-легендою – Олександром Олексійовичем Шалімовим. Тоді він ще не був всесвітньовідомим академіком, але вже був справжнім світилом хірургії. Четвертокурсники пишалися, що в них викладає такий фахівець.
«Ми всі були закохані в Шалімова як у людину та як першокласного спеціаліста, – розповідає Лідія Михайлівна. – Він брав нас на операції, й ми, затамувавши подих, спостерігали, як він віртуозно володіє хірургічною технікою. Олександр Олексійович чомусь вирішив зробити з мене хірурга. Впевнено сказав: «З вас вийде добра фахівчиня. Приходьте в наш гурток». Я ж збурилася, сказала, що боюся різати тварин і людей, боюся крові. Він вислухав мене спокійно та відповів словами, які я запам’ятала на все життя: «Оперувати – це не означає різати. Це означає рятувати життя. А я вас навчу так оперувати, що крові не буде. Коли зрозумієте, що ви рятуєте людину, полюбите цю професію».
Проте Лідія продовжувала стояти на своєму. Її серце належало педіатрії, хоча авторитет Шалімова був беззаперечним. На 5-му курсі Олександр Олексійович перейшов працювати в науково-дослідний інститут, тож бачитися вони стали вкрай рідко. Бувало, доля зводила їх цілком випадково – у міському транспорті Харкова. І навіть тоді великий хірург не забував про свою талановиту ученицю. Він завжди цікавився, як справи, як навчання, які нові предмети вона вивчає та чи не змінилися її професійні уподобання.
Особливо пам’ятною стала зустріч, коли Олександр Олексійович, зазирнувши в очі молодій студентці, зробив пропозицію, яка для багатьох була б межею мрій. «Спокійно навчайтеся, – сказав він своїм особливим, спокійним тоном. – А щойно закінчите інститут – прийдете до мене в аспірантуру. Я особисто навчу вас гарно оперувати, і ви станете блискучою фахівчинею». Це була не просто пропозиція, це був «квиток» у вищу лігу світової медицини під опіку найкращого майстра. Проте навіть такий шанс не змусив Лідію зрадити свою мрію про лікування дітей. Вона ввічливо подякувала, але залишилася вірною педіатрії.
Шалімов не образився – він умів цінувати характер. Коли пізніше Лідія з ентузіазмом розповідала йому про свій перший самостійно поставлений складний діагноз під час практики, він уважно вислухав, визнавши її хист до терапії. Саме тоді він дав їй свою адресу та сказав: «Якщо у вас щось не вийде в житті, будуть труднощі чи проблеми – напишіть мені листа в Харків, в НДІ хірургії, професорові Шалімову. Я вам обов’язково допоможу». Цю обіцянку підтримки від генія вона пронесла крізь усе життя, як найвищий етичний стандарт.
Перша діагностична перемога
Професійне становлення Лідії Слободян почалося ще у студентські роки. Після п’ятого курсу на місячній практиці вона отримала неоціненний досвід. Оскільки зарекомендувала себе блискуче, її оформили на ставку лікарки, і вона самостійно вела прийом. Це була величезна відповідальність для молодої дівчини, але її фундаментальні знання дали результат.
«Саме тоді я поставила діагноз туберкульозного менінгіту у шестирічної дитини, – згадує професорка. – Це був надзвичайно складний випадок. На «п’ятихвилинці» завідувачка відділення дуже мене хвалила, адже навіть не кожен досвідчений лікар міг поставити такий діагноз. Я пишалася тим, що навчилася робити люмбальну пункцію й щодня ендолюмбально вводила стрептоміцин цій дитині. Дитина одужала, і це стало моїм першим справжнім хрещенням у професії».
Коли Лідія розповіла про цей успіх Шалімову, він уважно вислухав, визнавши її хист до терапії та діагностики. Саме тоді професор знову підтвердив свою готовність допомогти в майбутньому. На шостому курсі Лідія познайомилася з Миколою, студентом Харківського юридичного інституту. Того ж року вони одружилися, започаткувавши щасливий шлюб, що тривав 60 років. Микола став її надійним тилом, чоловіком, який підтримував кожне її прагнення до науки й самовдосконалення.
Чемеровецьке загартування
Після випуску молоде подружжя за розподілом скерували у селище Чемерівці Хмельницької області. Для багатьох це могло б стати випробуванням, але для Лідії Михайлівни це став справжній другий університет, де теорія миттєво ставала практикою, часто в екстремальних умовах.
«Мій чоловік працював прокурором, а я – єдиною педіатринею на весь величезний район, – каже вона. – Навантаження було неймовірним. Я була і завідувачка відділення, і райпедіатриня, і викладачка у медичному училищі водночас. Зранку – обхід у стаціонарі, написання історій хвороб, удень – виснажливий поліклінічний прийом, обслуговування викликів, часто в найвіддаленіші села розбитими дорогами».
А поміж усім цим – лекції та практичні заняття зі студентами училища. «Нічна «швидка» стала звичним звуком під моїми вікнами, – згадує жінка. – Чергові лікарі часто не хотіли мати справу з дітьми через страх, тому викликали мене будь-якої пори доби». Саме там, у Чемерівцях, вона навчилася всьому – від проведення складних маніпуляцій до організації охорони здоров’я в умовах обмежених ресурсів. Пригадує прикрий випадок, коли на її руках померла дитина: «Після інституту в мене сформувалася думка, якщо призначити правильне лікування, то діти не повинні вмирати, адже у них багато життєвих сил. Аж тут доправляють у лікарню кількамісячну дитину з важкою формою пневмонії. Я призначаю лікування. Однак дитині ставало дедалі важче й важче. Ввела дитині у вену на голівці необхідні ліки, підключила до кисню. Але незважаючи на мою активну терапію, дитина померла. Я від безсилля розплакалася. Мене навіть її мама заспокоювала, мовляв, так потрібно Богу. Я відтоді зрозуміла, що медицина – не всесильна, багато чого залежить від стану організму», – тихо мовила лікарка.
Жага до великої науки не згасала. Вона уважно вивчала кожне оголошення в медичних газетах про прийом в аспірантуру та ординатуру. Чоловік, бачачи цей вогник в очах, одного разу сказав: «Якщо так хочеш вчитися – вступай, я поїду з тобою».
Наукова школа професора Сміяна
Доля привела подружжя до Тернополя, де Лідія вступила до клінічної ординатури Тернопільського медичного інституту. Це був період розквіту закладу. Дитяча лікарня зустріла її новою матеріальною базою та особливою атмосферою творчості. Вона досі пам’ятає ті затишні фоє з ведмедиком і вороною – все було зроблено для того, щоб дитина відчувала себе в безпеці, а лікарі мали простір для професійного зростання.
Кафедрою завідувала доцент Дарія Іванівна Огородник, яка пройшла фронтові госпіталі. Вона мала свій ортодоксальний, але надзвичайно глибокий погляд на медицину. Проте справжня «ера реформ» почалася з приходом Івана Семеновича Сміяна.
«Ми очікували суворого кавказця, а побачили блакитноокого інтелігента з білявим волоссям, – сміється Лідія Михайлівна. – Іван Семенович був справжнім науковцем, надзвичайно цілеспрямованим і скрупульозним. Він створив школу «сміянівців», яка стала елітою української педіатричної науки. Його поважали, з ним рахувалися на найвищих рівнях. Це була людина, яка ставила мету й уперто йшла до неї, не звертаючи уваги на труднощі».
Саме під керівництвом Сміяна Лідія Слободян захистила кандидатську дисертацію (1972 р.). Її шлях у науці був стрімким завдяки феноменальній працездатності: асистентка, доцентка, а згодом – захист докторської дисертації із синдрому мальабсорбції (1976 р.). Незабаром її призначили завідувачкою кафедри педіатрії факультету післядипломної освіти.
Реформаторка за покликанням
Нова посада завідувачки кафедри принесла нові виклики. Лідія Михайлівна зрозуміла: лікувальна база, яка підходила для навчання студентів, була зовсім недостатньою для навчання курсантів-лікарів. Курсантам було нецікаво дивитися на звичайні випадки – їм потрібні були складні патології, рідкісні діагнози та новітні методики лікування, які вони могли б опанувати.
«База потребувала негайної реформи. Приміщення кафедри респіраторних інфекцій було холодним, з вологим підвалом, палати були переповнені, – розповідає професорка. – Я поставила собі за мету – переконати головного лікаря Олександра Гнатовича Волотовського відкрити відділення гематології та інтенсивної терапії інфекційних хворих. Таких спеціалізованих відділень в обласній лікарні тоді не було».
Завдяки наполегливості та підтримці начмеда Івана Сафроновича Бурдика ідею втілила. Лідія Михайлівна особисто добирала кадри. Вона обрала Людмилу Рудько для гематології, розуміючи, що для лікування лейкемії потрібен особливий інтелект. Скерувала асистентку Івету Шматнік у Мінськ вивчати європейські протоколи. Це врятувало міську дитячу лікарню від дискваліфікації, зробивши її потужним діагностичним центром. Донині діти з лейкеміями та важкими менінгітами лікуються саме там завдяки фундаменту, закладеному професоркою Слободян. Вона пишається тим, що відділення гематології стало взірцевим, де рятують життя дітям з найскладнішими онкопатологіями.
Лекції, що живуть десятиліттями
Лідія Михайлівна завжди вважала, що педагог повинен бути майстром слова. Кожна її лекція була побудована так, щоб складні речі ставали зрозумілими через порівняння, приклади та емоції. Вона шукала унікальні матеріали навіть для тем, які здавалися «примітивними», прагнучи зацікавити слухачів і змусити їх міркувати клінічно.
«Часто лікарі казали мені: «Після вашої лекції з імунології ми нарешті зрозуміли, як працює ця система». Я намагалася знайти такі ключики до аудиторії, щоб знання закарбовувалися в пам’яті назавжди», – ділиться думками Лідія Михайлівна. Нещодавно, під час сильного снігопаду в Тернополі, її впізнав колишній курсант. Через двадцять років він з неймовірним теплом згадував її заняття з електрокардіографії. Для викладачки – це найвища форма професійного безсмертя.
Господарність, родина та поезія душі
Однією з головних запорук успіху в ті роки Лідія Михайлівна вважає неймовірну згуртованість колективу. Співробітники кафедри та лікарі закладу завжди відчували себе єдиною командою, де особисті зв’язки та родинна підтримка часто допомагали вирішувати складні побутові питання лікарні. Яскравим прикладом такої синергії стала історія з облаштуванням палат. Коли постало питання, як розмістити матерів у напівбоксах поруч з хворими дітьми, стандартні рішення не підходили – великі ліжка захаращували б і без того обмежений простір.
Вихід знайшовся завдяки ініціативі колег: чоловік асистентки Івети Петрівни Шматнік розробив унікальний проєкт спеціальних тапчанів. «Ми не хотіли ставити громіздкі ліжка, які б заважали роботі персоналу вдень, – розповідає Лідія Михайлівна. – Тому скористалися цим проєктом: уночі мама могла повноцінно відпочити на тапчані поруч з дитиною, а вдень його легко ховали й палата мала охайний, просторий вигляд». Ці конструкції виявилися настільки добротними та продуманими, що в деяких відділеннях вони функціонують і нині, десятиліттями слугуючи пацієнтам.
Зараз Лідія Михайлівна перебуває на заслуженому відпочинку, проте її життєва енергія не згасає, а знаходить нові втілення. Вона пишається своєю родиною, яка стала гідним продовженням її інтелектуального шляху. Син Ігор, закінчивши ленінградський електротехнічний інститут, став успішним програмістом. Онук Олексій обрав шлях бабусі й уже захистив дисертацію, ставши кандидатом медичних наук. Онука Маріанна реалізувала себе у двох іпостасях – як юристка та режисерка, працюючи нині у Варшаві.
На пенсії професорка знайшла власні рецепти підтримки активності. Двічі на тиждень вона їде на улюблену дачу у село Лозова. «Щоправда, я там не відпочиваю, а працюю: сапаю, прополюю грядки, доглядаю за помідорами та іншою городиною. Це моя найкраща фізична терапія», – усміхається. Взимку ж, коли сад спить, вона переходить до «тренування мозку». Для підтримки синаптичних зв’язків Лідія Михайлівна пише вірші. Її поезія охоплює величезний спектр тем – від глибоких історичних роздумів до ліричних сімейних спогадів. Свої твори вона читає сестрам по інтернету, зберігаючи той неймовірний зв’язок з близькими та гостроту розуму, які пронесла крізь усі життєві випробування. Вона щиро вдячна своїм ученицям – Оксані Романівні Боярчук, Софії Сергіївні Левенець і Тетяні Вікторівні Гаріян, які й нині, через роки, не забувають свою наставницю, оточуючи її увагою та підтримкою.
Життя як безперервний іспит
Життєвий шлях Лідії Михайлівни Слободян – це не просто перелік посад і регалій. Це історія про те, як вірність дитячій мрії, незламність духу та залізна наукова логіка можуть змінити світ навколо. Вона навчила нас головного: медицина – це не про «різати», а про те, щоб відчувати біль іншого, як власний, та мати знання, щоб його втамувати. Її історія – це складний, але прекрасний алгоритм успіху, в якому головним невідомим завжди була любов до життя та до своїх маленьких пацієнтів.
Довідково
З 1985 року до грудня 1998 року кафедру педіатрії факультету післядипломної освіти нашого університету очолювала докторка меднаук, професорка Лідія Михайлівна Слободян. Під її керівництвом захищено 5 кандидатських дисертацій. Вона є авторкою понад 260 наукових праць, 12 книг, з них – 2 монографії. Відіграла головну роль у становленні сучасної дитячої гематології та реанімації в Тернопільській області.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО